You are here: Home > Косметика > Технологія вирощування часнику

Культ троянди

Римляни присвячували троянду богцні кохання Венері. Якось вона, мовить легенда, гуляла в олімпському саду. Замис­лившись, богиня зупинилась біля єдиної в Едемі троянди і кін­чиком свого пальця необачно торкнула одну з гілочок. Зойкнув­ши від несподіваного болю, красуня поглянула на палець.

На ньому червоніла крапелька крові. Не встигла вона роздиви­тися її, як крапелька скотилася долі і, впавши на землю, перетво­рилася на запашну червону троянду, котру закоханий у боги­ню Ерос ублагав присвятити йому.

Ця квітка правила й за символ хоробрості, нею нагороджу­вали кращих воїнів. Існувало повір’я, що троянда вселяє муж­ність, а тому замість шоломів воїни одягами вінки з троянд. У квітні—травні в Римі влаштовували свято троянд — розалії, на якому вшановували мертвих.

У домах часто вішали гілку троянди або зображали її на стелі на ознаку того, що проголо­шуване під трояндою — таємниця.

Відтоді побутує вислів «ска­зати під трояндою», тобто розповісти щось таємне. Як символ мовчання троянда присвячувалася римлянами богові мовчання Гарпократу та богині мудрості Мінерві.

Культ троянди в давньому Римі перевершив усе можливе. Патриції засипали трояндами коханих матрон. Дівчата обку­рювали себе трояндовим фіміамом, щоб причарувати коханих.

Патриціанки купалися в трояндовій воді, аби зберегти моло­дість. Гладіатори мастили себе трояндовою олією, щоб бути непереможними в жорстоких іграх. У Колізеї дощем із троянд вітали переможних гладіаторів та прикрашали їх вінками із цих квітів.

Одного разу римський імператор-підліток Геліога-бал, посаджений на трон у III ст. н. е. та сумнозвісний витонче­ною жорстокістю, запросив до палацу своїх ворогів. Під час бенкету на гостей впала така лавина трояндових пелюсток, що деякі з них задихнулися, надавши тим великої насолоди імпера­торові.

Відомий римський полководець Марк Антоній (І ст. до н. е.) після того, як його військо та когорти його спільниці — єгипет­ської цариці Клеопатри — були розбиті Октавіаном (майбутнім імператором Августом), перед власним самогубством не забув заповісти, аби його могилу цілорічне вкривали живими тро­яндами.

За часів Нерона кораблі, нерідко пробиваючись крізь штор­ми і бурі, привозили із далекої Африки трояндові пелюстки та запашну олію. Примхи імператора коштували його скарбни­ці не однієї бочки золота.

Таке ставлення римлян до троянди згодом зумовило обурен­ня християнської церкви. Відомий проповідник Тертулліан написав суворе послання, в якому засуджувалося вживання трояндових вінків.

Інший церковний діяч Климент Олександрійський вважав за тяжкий гріх прикрашати голову таким вінком. Тільки з занепадом Римської імперії припинилось невтримне схиляння перед трояндою.

Більше того, троянди, що відтоді проголошувалися язичницькою, поганською і гріховною розкіш­шю, були майже вщент винищені. Лишень через сторіччя по монастирях почала з’являтися дика шипшина.

Leave a Reply