You are here: Home > Косметика > Технологія вирощування часнику

Зозулинець

Раніше виділяли понад 23 види і різновидності зозулинців, що ростуть на території нашої країни. За новою ботанічною номенклатурою рід зозулинець розді­лений на кілька окремих родів. Представники їх (види) нижче будуть вказані і в старій номенклатурі, і в новій. В залежності від роду та виду бульби у них бувають округлі (кулясті), овальні і пальчасті. У самому роді зозулинець нараховують тепер на території республіки тільки 18 видів.

Перелічені і описані нижче орхідні — це трав’янисті багаторічні рослини, які утворюють щороку кореневі бульби з паростком, причому торішні бульби, звичайно, відмирають. Висота стебла — 8—60 см. Листки довгасті або округлі. Квітки зібрані в пухкий колос-волоть.

Найбільш поширені бульби, які в народі заготовляють для лікувальних цілей:

1. Зозули­нець шоломоносний, росте на вологих луках, лісових вологих галявинах і прилісках; бульби у нього овальні. 2. Зозулинець салеповий – росте на більш сухих луках і порослих травою місцях, по лісових заростях, бульби кулясті. 3. Зозулинець чоловічий — росте на вогких луках — рідкісний, бульби ку­лясті. 4. Зозулинець плямистий. Росте в чагарниках, рідше на вологих (лісових) луках, бульби у нього пальчато-роздільні. 5. Зозулинець болотяний, що рідше зустрічається у лісостепу, на болотах і воло­гих луках. Бульби овальні. 6. Зозу­линець м’ясочервоний.

Тепер його назва — пальчатокорінник м’ясочервоний. Росте на мохових вологих луках, лісових галявинах, бульби у нього 2- (до 5-) пальчасті. 7. Зозулинець широколистий. Тепер його назва — пальчатокорінник травневий. Росте по вологих луках, болотах, багнистих берегах річок і озер; бульби у нього сплющені, пальчато-роздільні. Поширений (але рідко) на Поліссі, у Лісостепу, в Прикарпатті і Закар­патті, Криму. Охороняється.

Заготовляли по селах і бульби інших зозулинців (та пальчатокорінників за новою номенклатурою) залежно від місцевостей, де вони ростуть.

Тут же вкажемо на рід – любка дволиста (рос. назва: любка двулистная), нічна фіалка та інші народні назви — любка зеленоквіткова. Обидві ці рослини мають дуже приємно пахучі квітки, насамперед, л. дволиста, і особливо вночі, коли вони розпукуються і своїм запахом приваблюють нічних метеликів, що їх запилюють. Часто і вдень (а особливо ввечері), будучи в лісі, почуваєш їх запах, а коли ста­ранно пошукаєш, то знаходиш…

Ростуть вони найчасті­ше в листяних і мішаних лісах, серед чагарників і у за­ростях (бо ховаються вже від людей), рідше зустріча­ються на луках лісових. Любка зеленоквіткова частіше зустрічається в листяних і мішаних лісах. Любку дво­листу на Україні називають також «нічниця», а в деяких місцях «люби мене не покинь». Чув навіть назви «ноктурія», «ноктурнія».

Звичайно ці слова нічого спільного не мають з медтерміном «ноктіурія», а проте — хто знає, хто знає? (У сумі­шах, скажімо.)

Серед видів з родини орхідних є ще такі, що мають кореневі бульбочки, але більшість не згаданих тут мають м’ясисті кореневища. За моїми (може, і далеко не пов­ними) даними, лікувального значення вони не мають. Всі вони своєю красою, на мій погляд, лікують душу і зміц­нюють людяність. Приблизно так, коли дивимось на венерині черевички, тобто зозулині черевички — легендарну орхідею наших лісів. Рука підійметься зірвати їх тільки у несвідомого неопітекантропа, або навіть гірше… Треба всім пам’ятати, що «Червона книга» — це закон, що покликаний охороняти твою землю!

За хімічним складом бульбокорені зозулинців вміщу­ють: слиз (47—50 %), крохмаль (27—31 %), декстрини (до 13 %), пентозани, білкові речовини (5—15 %), пенто­зани, метилпентозани (1 %). Слиз складається з високомолекулярного полісахариду маннен та ін. У траві — глікозид лороглосин. У коренебульбах зозулинця чоловічого, плямистого і широколистого ви­явлені гірки речовини і ефірна олія; у траві зозулинця чоловічого — каротин, кверцитрин, гірка речовина, пек­тини; в листях зозулинця шоломоносного — кумарин та його глікозиди. В коренебульбах любки — до 27 % крохмалю, цукри, білки та інші речовини.

Збирають цьогорічні бульби зозулинців наприкінці літа, їх миють, нанизують сирими на нитку і витри­мують 3—4 хвилини в окропі (щоб запобігти проростан­ню), після чого виймають і підвішують у сухому місці. Добре висушені бульби мають кремовий або сірувате жовтий колір, скловидні.

Люди вживали бульби їх при крайній слабості як хар­човий, дуже поживний продукт і як лікувальний засіб; готували напої з медом, дуже корисні для відновлення втраченого здоров’я. Для харчування навіть дорослої людини, за відомостями з Персії (та і з практики наших людей), коли немає інших видів їжі, досить на добу 40,0 г бульб, стовчених на порошок і приготовлених у вигляді емульсії на воді, а ще краще на перевареному молоці).

При далеких переходах татарські кіннотники запа­салися бульбами зозулинців на випадок нестачі їжі. Козаки ж носили на шиї, в походах, намисто з бульб як недоторканий запас. В крайніх випадках: собі одну буль­бочку (довго жували — вгамовує і спрагу), коневі — дві.

Особисто перевіряв на собі і своїй сім’ї, як швидко відновлюють сили бульби зозулинців.

У народі приймають всередину відвар з 3,0 до!0,0 г бульб зозулинців на 180 г води при поносах, катарі тов­стих кишок і при катарі сечового міхура. Відвар готують так: потрібну дозу спорошкованих бульб збовтують з 10 частинами (по об’єму) холодної перевареної води, потім додають 90 частин киплячої води і знову збовту­ють, поки не одержать густуватий безбарвний і трохи прозорий слиз. Замість води можна брати переварене молоко. Це підвищує поживність напою.

Водну емульсію з порошку бульбокоренів зозулинців з успіхом вживають у клізмах при поносах, в тому числі й дизентерійних: до емульсії з зозулинця додають відвар з лляного насіння (1 чайну ложку насіння на одну склянку окропу).

При дитячих поносах лікують за таким рецептом: 120 г салепу (порошку з бульб зозулинця) і спирту 96°

чайну ложку та трохи перевареної води. Давати по 1 чай­ній: ложечці кожні 2 години.

Взагалі про салепи хочу сказати, що це необхідний засіб для підтримання сил і у старих людей, у туберку­льозників, у хворих, які перенесли тяжкі і тривалі крово­течі (в тому числі гемороїдальні), втратили силу і здо­ров’я внаслідок тяжких переживань. У бульбах нагро­маджується могутній концентрат поживних речовин. Прийняті у відповідній кількості (але в міру), бульби ці відновлюють сили.

В офіційній медицині бульбокорені зозулинців, паль­чатокорінників та любок мають застосування завдяки наявності в них слизу. Він діє обволікаюче, запобігає подразненню запалених тканин як прийнятий внутріш­ньо, так і при клізмах. Слиз перешкоджає вбиранню шкідливих речовин при отруєннях (егзогенних — при­внесених із зовні, і ендогенних — тих, що виділяються слизової кишечника хворої людини).

Внутрішньо призначають його лікарі і при гастритах з підвищеною кислотністю шлункового соку, при вираз­ках шлунка, виразці 12-палої кишки, ентеритах, ди­зентерії. Крім того, при катарах верхніх дихальних шляхів ковтками (періодично) і для полоскання запале­ної слизистої рота і глотки.

Особливе значення як обволікаюче і оздоровлююче мають коренебульби орхідних у практиці лікування ді­тей. Малим дітям дають настій: 3,0 г порошку з бульб на склянку кип’ятку (бовтанка) — дають по кілька чай­них ложок (залежно від віку дитини) на один прийом. Для зміцнюючого живлення (особливо кволим дітям) дають роздрібнених на порошок бульб — як реабіліта­ційне — у киселях, молоці, навіть у супі чи в каші по 0,5—1 чайної ложки. Зберігати таку їжу — до 1 дня, бо швидко закисає. Для клізм береться порошок 1—2 чайні ложки на півсклянки води. Розводять у кип’ятку і охо­лоджують до норми.

Перебільшення у дозуванні продуктів орхідних (са­лепу) може спричинити тільки шкоду. Це доказано на­родною практикою і медициною. Підкреслюю це не для залякування, а по щирості.

Є вірогідні відомості, що салеп доцільний для полос-ання горла співакам. Хай це з’ясують медики-дослідники, встановлять дозування і методику використання.

У скрутні роки бульбокорені орхідних рятували людей від голодної смерті. Український народ дуже шанує зозулинці. Це підтверджується історично і його письмен­ництвом.

Труднощі введення їх у культуру вирощування в тому, що насіння мають дрібне, яке до того дуже недовго збе­рігає схожість. Крім того, пророслі у непомітний росточок-волосок, розвиваються у рослину тоді, як натрапля­ють у грунті на відповідну грибницю. Інакше — рослина не розвиватиметься.

Меліорація сильно скоротила місця зростання. По селах, лісництвах, навіть на торфорозробках необхідно виділяти охоронні площі з орхідними. Вони ще можуть давати незрівняльно багатший прибуток, ніж експлуа­тація площ, на яких вони зростають, з іншою метою.

Не зберігати в природі орхідні — це злочин проти здо­рового глузду і злочин проти совісті перед майбутніми поколіннями, перед наукою, перед духовною і матері­альною культурою.

Бульбокорені орхідних (належно оброблені) треба зберігати в сухих місцях, у коробках з доступом повітря і охороняти від молі, гризунів. Гадаю, що час зберігання скловидних, сухих — до 6 років. Але від вологи і світла вони чорніють і втрачають свої якості.

Leave a Reply